L’effet Peter Pan
Ma grand-mère a dû me lire Peter Pan à haute voix plus de trente fois. Non, j’ai tout compris la première fois, c’est juste que j’aimais tellement ce livre – je ne me souviens même plus pourquoi. Mais cela n’a plus d’importance. C’est juste que, comme Peter, je semble avoir refusé de grandir, et pour une raison quelconque, j’écris trop souvent des histoires du point de vue des garçons. Wendy était trop peu convaincante, et mon enfance à Lviv dans les années 90 ressemblait plus à une île de pirates qu’à une bonne maison anglaise.
Il y avait, bien sûr, d’autres livres pour enfants préférés : « Le lion, la sorcière et l’armoire » de C.S. Lewis, où le Christ lion du conte de fées se sacrifie pour le bien d’un garçon tenté par les sucreries. J’aimais beaucoup les sucreries, j’étais ce garçon.
Il y avait aussi un disque avec « Ricky-Ticky-Tacky », et j’étais et, peut-être, suis encore à l’intérieur d’une souris timide, Chuchundra. Effrayant, quelque part tout près, Nag siffle. Vous ne l’entendez pas ?
Même si, en fin de compte, les bons auteurs de livres pour enfants m’ont toujours laissé le choix. J’aurais pu être Wendy, et non Peter, qui rentrerait à la maison et grandirait ; j’aurais pu être le brave Ricky-Ticky-Tacky, et non Chuchundra ; j’aurais pu choisir qui je voulais être à cet âge.
Et ce n’était pas seulement les mots que les auteurs invisibles de la littérature enfantine écrivaient pour moi, mais la réalité était tout autour de moi – ma propre enfance, qui ressemblait à une île et ne ressemblait pas à une maison, les mots aléatoires (ou délibérés) des adultes, les chansons à la radio et les nouvelles à la télévision qui était toujours allumée. Mais si aucun rédacteur en chef ne filtre les informations spécifiquement pour les enfants, et bien sûr personne ne filtre sa vie entière pour les enfants, alors les livres pour enfants, les dessins animés et les films restent dans un rôle étrange, peut-être trop responsable…
Il y a quelques années, lorsqu’on me demandait si j’écrirais un jour pour les enfants, je répondais non. Parce que comment leur parler ? Avec eux ? Avec ceux qui posséderont le monde entier alors que, objectivement, je ne posséderai que les vestiges de mon ancien monde et je les chercherai activement – dans les mélodies qui étaient des tubes jusqu’à récemment, dans les vieilles photographies et dans le miroir – sans succès, bien sûr.
Et maintenant, alors que sort mon premier livre pour enfants, j’imagine qu’environ trois mille enfants se verront raconter ma petite histoire tranquille par les voix de ceux en qui ces enfants ont confiance par-dessus tout – parents, grands-parents – par les voix de ceux en qui ils ont le plus confiance. Une histoire destinée à l’origine à un seul garçon, avec lequel il est de mon devoir de parler d’un sujet important – mon fils.
Ici, je devrais être heureux en tant qu’auteur, mais nous savons déjà qu’il y a en moi quelque chose de la souris timide Chuchundra et du garçon Edmund, qui a été responsable de la mort du lion. Et la pensée de la grande responsabilité que représente le fait de parler aux enfants des autres de choses importantes, et avec la voix de leurs parents, ne cesse de me trotter dans la tête.
C’est un peu comme le célèbre effet papillon de la science-fiction de Ray Bradbury et la très réelle théorie du chaos. Et ici, nous n’avons vraiment pas besoin d’une fantastique occasion bradburyienne de remonter le temps, d’un danger fictif d’écraser quelqu’un à cause d’une série d’insectes aux ailes écailleuses. Nous, les adultes, vivons déjà au début du temps – au début du temps de nos enfants. En fait, nous y vivrons pour toujours, et nos voix résonneront dans leurs têtes alors que nous n’y serons même plus. On ne sait jamais quels sont les mots. Dans un livre, au moins on les choisit, on les pèse, on les verse de main en main, on les consulte et on se les répète plusieurs fois avant de les dire à haute voix…
Car parler à une personne au début de son temps avec les voix de son peuple, avant de se coucher, quand tout ce qui est dit prend vie, c’est changer l’avenir, ni plus ni moins. Changer l’avenir d’une manière aussi quotidienne.
Je peux appeler cela l’effet Peter Pan. D’autres l’appelleront l’effet du Petit Prince, du Hérisson dans la brume, de Grilyk ou de Maman Troll.
Disons que plus la personne à qui l’on s’adresse est jeune, plus le mot résonnera fort et longtemps.
Je pense que les auteurs de livres pour enfants les plus expérimentés l’ont compris depuis longtemps – ils ne s’empressent pas d’effrayer les débutants que nous sommes.
Mais ni nous, écrivains, qui mettons des mots dans des livres, ni nous, parents, qui choisissons un livre à lire le soir, ne pouvons jamais en voir les conséquences. Jusqu’à ce que quelqu’un comme moi avoue : je rêve encore de voler et je ne veux pas grandir, j’ai peur du grand Naga et je me sens coupable de la mort de Dieu, surtout quand j’achète du rahat lukum.
Alors, comment parler à ceux qui posséderont bientôt le monde entier ? Où allons-nous faire les choses correctement ? Je crois que j’ai compris.
Parfois, les adultes écrivent des livres pour adultes qu’ils aimeraient lire eux-mêmes, et ce sont généralement de bons livres pour adultes. Parfois, les adultes écrivent des livres pour enfants qu’ils aimeraient lire à leurs enfants, et ce sont généralement de bons livres pour enfants. Et parfois, les adultes écrivent des livres pour enfants qu’ils auraient aimé que quelqu’un leur lise lorsqu’ils étaient enfants. Il faut que ce soit à l’époque, car aujourd’hui, il est peut-être trop tard. Il s’agit généralement de livres comme Le Petit Prince, la saga Moomin ou Harry Potter.
Je crois qu’il faut que je réapprenne la règle d’or : parler à son enfant comme on aimerait qu’on lui parle. Et il faut écrire de la même manière, comme si on s’adressait à un petit moi lointain. Et malgré votre âge, vous devez espérer prudemment l’effet Peter Pan, qui fixera quelque chose là, très loin, dans le petit vous. Et s’il grandit enfin, votre Peter à vous, si frivole et si solitaire ?
Je veux apprendre à parler comme ça. Je crois que je suis dérangé par le sifflement de Naga.
Mais il est peut-être temps de commencer une nouvelle histoire, simplement et honnêtement : « Il était une fois une conteuse timide. Elle rêvait d’inventer un conte de fées qui arrangerait tout dans le monde. »
Bien sûr, cela ne marchera pas. À la fin, un lion magique ramène la conteuse dans son enfance (même s’il lui arrive encore d’acheter du rahat lukum) – pour écouter sa grand-mère lui lire patiemment la même histoire à l’heure du coucher…
L’effet Peter Pan ne fonctionne que pour les vrais enfants. Je vais parler à mon fils. Je parlerai très doucement – de toute façon, l’écho le plus long, comme un haut-parleur cassé installé dans le futur, amplifiera mes mots individuels. Du moins les bons, voire les plus importants.
Victoria Amelina 20.06.2016
* * *
Ефект Пітера Пенa
Моя бабуся мусила читати мені вголос про Пітера Пена більш ніж тридцять разів. Ні, я все зрозуміла з першого разу, просто дуже любила цю книжку — вже навіть і не можу згадати, за що. Але це уже й неважливо. Просто, здається, я, як Пітер, відмовилася дорослішати, і чомусь надто часто пишу історії від імені хлопців. Венді ж була надто непереконливою, та й моє дитинство у Львові дев’яностих більше нагадувало піратський острів, аніж добрий англійський дім.
Були, звісно, й інші улюблені дитячі книжки: «Лев, чаклунка та шафа» К.С. Льюїса, де казковий Христос-лев жертвував собою заради хлопчика, що спокусився солодощами. Я дуже любила солодощі, я була саме тим хлопчиком.
Ще була пластинка з «Рікі-Тікі-Таві», й я була і, можливо, залишилася всередині боязкою мишею Чучундрою. Страшно, десь поруч шипить Наг. Ви не чуєте?
Хоча, зрештою, добрі автори дитячих книжок вибір мені завжди залишали. Я могла бути не Пітером, а Венді, що повернеться додому та подорослішає, я могла бути не Чучундрою, а сміливим Рікі-Тікі-Таві, я, в тому віці, могла ще обрати, ким бути.
І річ, звісно, не лише в словах, які писали для мене невидимі автори дитячої літератури, довкола ж була реальність — оце моє власне дитинство, схоже на острів і не схоже на дім, випадкові (або навмисні) слова дорослих, пісні з радіоточки й новини з вічно увімкненого телевізора. Але якщо новини спеціально для дітей жодні редактори не фільтрують і, звісно ж, ніхто не фільтрує для дітей ціле життя, то дитяча книжка, мультфільм, кіно залишаються в якийсь дивній, можливо, надто відповідальній ролі…
Ще пару років тому на запитання, чи напишу колись для дітей, я відповідала відмовками. Бо як говорити з ними? З самими ними? З тими, кому належатиме весь світ тоді, коли мені, об’єктивно, належатимуть лише рештки мого, старого світу і я активно шукатиму їх — у мелодіях, які ще недавно були хітами, у старих фотографіях і у дзеркалі — звісно, без успіху.
І тепер, коли виходить моя перша дитяча книжка, я уявляю: приблизно трьом тисячам дітей голоси тих, кому ці діти довіряють понад усе, — батьків, бабусь, дідусів — розкажуть мою маленьку тиху історію. Історію, призначену спочатку лише для одного хлопчика, говорити з яким про важливе мій обов’язок, — мого сина.
Тут би радіти як авторці, але ж ми вже знаємо, є в мені щось від боязкої миші Чучундри й хлопчика Едмунда, винного в загибелі лева. І невідв’язна думка про те, яка це велика відповідальність — говорити з чужими дітьми про важливе та ще й голосами їхніх батьків, усе крутиться в голові.
Це схоже на знаний ефект метелика з фантастичного оповідання Рея Бредбері й цілком реальної теорії хаосу. І тут справді не потрібна фантастична бредберівська можливість повернуся в далеке минуле, вигадана небезпека розчавити когось із ряду лускокрилих комах. Ми, дорослі, й так живемо на початку часів — на початку часів наших дітей. Ми насправді будемо жити там вічно, і голоси наші звучатимуть у їхніх головах, коли нас уже навіть не буде. Ніколи не знаєш, які саме слова. В книжці їх хоча б добираєш, зважуєш, пересипаєш з долоні в долоню, радишся і проговорюєш кілька разів про себе, перш ніж промовити вголос…
Бо говорити з людиною на початку її часів голосами її людей, перед сном, коли все сказане оживає, — це, не більше й не менше, змінювати майбутнє. Отак буденно змінювати.
Я можу назвати це ефектом Пітера Пена. А хтось назве ефектом Маленького Принца, Їжачка в Тумані, Грайлика або Мумі-троля.
Сформулюємо цей ефект так: чим молодша людина, з якою говориш, тим гучніше і довше відлунюватиме слово.
Я думаю, більш досвідчені дитячі письменники давно вже це зрозуміли — просто не поспішають лякати нас-новобранців.
Але ні ми-письменники, що складаємо слова у книжки, ні ми-батьки, що обираємо книжку для прочитання на ніч, ніколи не зможемо простежити наслідки. Аж поки хтось, як я, не зізнається: я досі мрію літати й не хочу дорослішати, я боюся великого Нага й почуваюся винною у загибелі Бога, особливо коли купую рахат-лукум.
То як все-таки говорити з тими, кому скоро належатиме весь світ? Звідки в нас взагалі це право? Здається, я зрозуміла.
Іноді дорослі пишуть дорослі книжки, які самі хотіли би прочитати, — це зазвичай хороші дорослі книжки. Іноді дорослі пишуть дитячі книжки, які хотіли би прочитати своїм дітям, — це теж зазвичай хороші дитячі книжки. А іноді дорослі пишуть дитячі книжки, які вони хотіли б, аби хтось прочитав їм тоді, коли вони ще були дітьми. Обов’язково тоді, бо тепер — можливо, вже пізно. І це зазвичай книжки на кшталт Маленького Принца, саги про Мумі-тролів або Гаррі Поттера.
Напевно, треба вчитися наново золотого правила: говори з дитиною так, як хотів би, щоб колись говорили з тобою. І писати треба теж так — ніби для далекого малого себе. І навіть попри свій вік сподіватися обережно на ефект Пітера Пена, який виправить щось там, далеко, в маленькій тобі. А що як він подорослішає нарешті, твій власний, такий легковажний і дуже самотній Пітер?
Я хочу навчитись так говорити. Здається, мені заважає шипіння Нага.
Та, можливо, так і треба почати нову історію, просто й чесно: «Жила собі боязка казкарка. Вона мріяла придумати таку казку, яка виправила б усе на світі».
Все — звісно, не вийде. В кінці чарівний лев поверне казкарку в дитинство (попри те, що вона й досі іноді купує рахат-лукум) — ще раз послухати, як бабуся терпляче читає їй ту саму казку на ніч…
Ефект Пітера Пена працює тільки для справжніх дітей. Піду поговорю з сином. Говоритиму дуже тихо — все одно найдовша луна, як поламаний гучномовець, встановлений у майбутньому, підсилюватиме окремі мої слова. Хоч би правильні, хоч би найважливіші.
Вікторія Амеліна 20.06.2016
