Der Peter-Pan-Effekt
Meine Großmutter musste mir Peter Pan mehr als dreißig Mal laut vorlesen. Nein, ich habe alles beim ersten Mal verstanden, ich habe das Buch einfach so sehr geliebt – ich weiß gar nicht mehr, warum. Aber das ist jetzt auch nicht mehr wichtig. Es ist nur so, dass ich mich wie Peter anscheinend geweigert habe, erwachsen zu werden, und aus irgendeinem Grund schreibe ich zu oft Geschichten aus der Sicht von Jungen. Wendy war zu wenig überzeugend, und meine Kindheit in Lviv in den neunziger Jahren glich eher einer Pirateninsel als einem guten englischen Zuhause.
Natürlich gab es auch andere Lieblingskinderbücher: „Der Löwe, die Hexe und der Kleiderschrank“ von C.S. Lewis, in dem sich der märchenhafte Christus, der Löwe, für einen Jungen opfert, der von Süßigkeiten in Versuchung geführt wurde. Ich war sehr vernarrt in Süßigkeiten, ich war dieser Junge.
Es gab auch eine Platte mit „Ricky-Ticky-Tacky“, und ich war und bin vielleicht immer noch in einer schüchternen Maus, Chuchundra. Unheimlich, irgendwo in der Nähe, zischt Nag. Hörst du es nicht?
Obwohl gute Kinderbuchautoren mir am Ende immer die Wahl ließen. Ich hätte Wendy sein können und nicht Peter, der nach Hause zurückkehrt und erwachsen wird; ich hätte der mutige Ricky-Ticky-Tacky sein können und nicht Chuchundra; ich hätte wählen können, wer ich in diesem Alter sein wollte.
Und es waren natürlich nicht nur die Worte, die unsichtbare Autoren der Kinderliteratur für mich schrieben, sondern die Realität war überall um mich herum – meine eigene Kindheit, die wie eine Insel aussah und nicht wie ein Zuhause, die zufälligen (oder absichtlichen) Worte der Erwachsenen, die Lieder aus dem Radio und die Nachrichten aus dem Fernseher, die immer liefen. Aber wenn keine Redakteure die Nachrichten speziell für Kinder filtern, und natürlich filtert auch niemand sein ganzes Leben für Kinder, dann bleiben Kinderbücher, Zeichentrickfilme und Filme in einer seltsamen, vielleicht zu verantwortungsvollen Rolle…
Wenn ich vor ein paar Jahren gefragt wurde, ob ich jemals für Kinder schreiben würde, habe ich immer nein gesagt. Denn wie soll man mit ihnen reden? Mit ihnen? Mit denen, denen die ganze Welt gehören wird, während ich objektiv gesehen nur noch die Reste meiner alten Welt besitze und aktiv nach ihnen suche – in den Melodien, die bis vor kurzem noch Hits waren, in alten Fotos und im Spiegel – natürlich ohne Erfolg.
Und nun, da mein erstes Kinderbuch erscheint, stelle ich mir vor, dass etwa dreitausend Kinder meine kleine, stille Geschichte von den Stimmen derjenigen erzählt bekommen, denen diese Kinder am meisten vertrauen – Eltern, Großeltern -, von den Stimmen derjenigen, denen sie am meisten vertrauen. Eine Geschichte, die ursprünglich nur für einen Jungen gedacht war, mit dem ich über eine wichtige Sache sprechen muss – meinen Sohn.
Hier sollte ich als Autor glücklich sein, aber wir wissen bereits, dass etwas von der ängstlichen Maus Chuchundra und dem Jungen Edmund, der für den Tod des Löwen verantwortlich war, in mir steckt. Und immer wieder schießt mir der Gedanke durch den Kopf, welch große Verantwortung es ist, mit den Kindern anderer Leute über wichtige Dinge zu sprechen, und zwar mit den Stimmen ihrer Eltern.
Es ist ähnlich wie mit dem berühmten Schmetterlingseffekt aus Ray Bradburys Science-Fiction-Geschichte und der sehr realen Chaostheorie. Und hier brauchen wir wirklich keine fantastische Bradbury’sche Gelegenheit, in die Vergangenheit zu reisen, keine fiktive Gefahr, dass jemand von einer Reihe schuppenflügliger Insekten zerquetscht wird. Wir Erwachsenen leben bereits am Anfang der Zeit – am Anfang der Zeit unserer Kinder. Tatsächlich werden wir dort für immer leben, und unsere Stimmen werden in ihren Köpfen erklingen, wenn wir schon nicht mehr da sind. Man weiß nie, was die Worte sind. In einem Buch wählt man sie wenigstens aus, wägt sie ab, reicht sie von Hand zu Hand, berät sich und sagt sie mehrmals zu sich selbst, bevor man sie laut ausspricht…
Denn zu einem Menschen am Anfang seiner Zeit mit den Stimmen seines Volkes zu sprechen, bevor er zu Bett geht, wenn alles Gesagte lebendig wird, bedeutet, die Zukunft zu verändern, nicht mehr und nicht weniger. Die Zukunft auf eine so alltägliche Weise zu verändern.
Ich kann es den Peter-Pan-Effekt nennen. Jemand anderes könnte es den Effekt des Kleinen Prinzen, des Igels im Nebel, von Grilyk oder der Trollmama nennen.
Sagen wir es mal so: Je jünger der Gesprächspartner ist, desto lauter und länger hallt das Wort nach.
Ich denke, dass erfahrenere Kinderbuchautoren dies schon lange verstanden haben – sie haben es nur nicht so eilig, uns Neulinge zu erschrecken.
Aber weder wir Autoren, die Worte in Bücher packen, noch wir Eltern, die ein Buch zum abendlichen Vorlesen aussuchen, können die Folgen jemals erkennen. Solange jemand wie ich nicht gesteht: Ich träume immer noch vom Fliegen und will nicht erwachsen werden, ich habe Angst vor dem großen Naga und fühle mich schuldig am Tod Gottes, besonders wenn ich rahat lukum kaufe.
Wie sprechen wir also mit denen, denen bald die ganze Welt gehören wird? Wo können wir das überhaupt richtig machen? Ich glaube, ich verstehe es.
Manchmal schreiben Erwachsene Bücher für Erwachsene, die sie selbst gerne lesen würden, und das sind in der Regel gute Bücher für Erwachsene. Manchmal schreiben Erwachsene Kinderbücher, die sie ihren Kindern gerne vorlesen würden, und das sind in der Regel auch gute Kinderbücher. Und manchmal schreiben Erwachsene Kinderbücher, von denen sie sich wünschen, dass ihnen jemand sie vorgelesen hätte, als sie noch Kinder waren. Das muss damals gewesen sein, denn jetzt ist es vielleicht schon zu spät. Und das sind meist Bücher wie Der kleine Prinz, die Mumin-Saga oder Harry Potter.
Ich glaube, ich muss die goldene Regel wieder lernen: Sprich mit deinem Kind so, wie du selbst angesprochen werden möchtest. Und so muss man auch schreiben – wie für ein entferntes kleines Ich. Und trotz deines Alters musst du vorsichtig auf den Peter-Pan-Effekt hoffen, der dort, weit weg, in dem kleinen Du etwas fixiert. Und was ist, wenn er endlich erwachsen wird, dein eigener Peter, so leichtsinnig und sehr einsam?
Ich möchte lernen, so zu sprechen. Ich glaube, ich werde von Nagas Zischen gestört.
Aber vielleicht ist es an der Zeit, eine neue Geschichte zu beginnen, einfach und ehrlich: „Es war einmal eine schüchterne Märchenerzählerin. Sie träumte davon, ein Märchen zu erfinden, das alles auf der Welt in Ordnung bringen würde.“
Natürlich klappt das nicht. Am Ende bringt ein magischer Löwe die Märchenerzählerin zurück in ihre Kindheit (auch wenn sie immer noch manchmal rahat lukum kauft) – um ihrer Großmutter zuzuhören, die ihr geduldig noch einmal dieselbe Gutenachtgeschichte vorliest…
Der Peter-Pan-Effekt funktioniert nur bei echten Kindern. Ich werde mit meinem Sohn sprechen. Ich werde ganz leise sprechen – das längste Echo, wie ein kaputter Lautsprecher, der in der Zukunft installiert ist, wird meine einzelnen Worte verstärken. Zumindest die richtigen, sogar die wichtigsten.
Victoria Amelina 20.06.2016
* * *
Ефект Пітера Пенa
Моя бабуся мусила читати мені вголос про Пітера Пена більш ніж тридцять разів. Ні, я все зрозуміла з першого разу, просто дуже любила цю книжку — вже навіть і не можу згадати, за що. Але це уже й неважливо. Просто, здається, я, як Пітер, відмовилася дорослішати, і чомусь надто часто пишу історії від імені хлопців. Венді ж була надто непереконливою, та й моє дитинство у Львові дев’яностих більше нагадувало піратський острів, аніж добрий англійський дім.
Були, звісно, й інші улюблені дитячі книжки: «Лев, чаклунка та шафа» К.С. Льюїса, де казковий Христос-лев жертвував собою заради хлопчика, що спокусився солодощами. Я дуже любила солодощі, я була саме тим хлопчиком.
Ще була пластинка з «Рікі-Тікі-Таві», й я була і, можливо, залишилася всередині боязкою мишею Чучундрою. Страшно, десь поруч шипить Наг. Ви не чуєте?
Хоча, зрештою, добрі автори дитячих книжок вибір мені завжди залишали. Я могла бути не Пітером, а Венді, що повернеться додому та подорослішає, я могла бути не Чучундрою, а сміливим Рікі-Тікі-Таві, я, в тому віці, могла ще обрати, ким бути.
І річ, звісно, не лише в словах, які писали для мене невидимі автори дитячої літератури, довкола ж була реальність — оце моє власне дитинство, схоже на острів і не схоже на дім, випадкові (або навмисні) слова дорослих, пісні з радіоточки й новини з вічно увімкненого телевізора. Але якщо новини спеціально для дітей жодні редактори не фільтрують і, звісно ж, ніхто не фільтрує для дітей ціле життя, то дитяча книжка, мультфільм, кіно залишаються в якийсь дивній, можливо, надто відповідальній ролі…
Ще пару років тому на запитання, чи напишу колись для дітей, я відповідала відмовками. Бо як говорити з ними? З самими ними? З тими, кому належатиме весь світ тоді, коли мені, об’єктивно, належатимуть лише рештки мого, старого світу і я активно шукатиму їх — у мелодіях, які ще недавно були хітами, у старих фотографіях і у дзеркалі — звісно, без успіху.
І тепер, коли виходить моя перша дитяча книжка, я уявляю: приблизно трьом тисячам дітей голоси тих, кому ці діти довіряють понад усе, — батьків, бабусь, дідусів — розкажуть мою маленьку тиху історію. Історію, призначену спочатку лише для одного хлопчика, говорити з яким про важливе мій обов’язок, — мого сина.
Тут би радіти як авторці, але ж ми вже знаємо, є в мені щось від боязкої миші Чучундри й хлопчика Едмунда, винного в загибелі лева. І невідв’язна думка про те, яка це велика відповідальність — говорити з чужими дітьми про важливе та ще й голосами їхніх батьків, усе крутиться в голові.
Це схоже на знаний ефект метелика з фантастичного оповідання Рея Бредбері й цілком реальної теорії хаосу. І тут справді не потрібна фантастична бредберівська можливість повернуся в далеке минуле, вигадана небезпека розчавити когось із ряду лускокрилих комах. Ми, дорослі, й так живемо на початку часів — на початку часів наших дітей. Ми насправді будемо жити там вічно, і голоси наші звучатимуть у їхніх головах, коли нас уже навіть не буде. Ніколи не знаєш, які саме слова. В книжці їх хоча б добираєш, зважуєш, пересипаєш з долоні в долоню, радишся і проговорюєш кілька разів про себе, перш ніж промовити вголос…
Бо говорити з людиною на початку її часів голосами її людей, перед сном, коли все сказане оживає, — це, не більше й не менше, змінювати майбутнє. Отак буденно змінювати.
Я можу назвати це ефектом Пітера Пена. А хтось назве ефектом Маленького Принца, Їжачка в Тумані, Грайлика або Мумі-троля.
Сформулюємо цей ефект так: чим молодша людина, з якою говориш, тим гучніше і довше відлунюватиме слово.
Я думаю, більш досвідчені дитячі письменники давно вже це зрозуміли — просто не поспішають лякати нас-новобранців.
Але ні ми-письменники, що складаємо слова у книжки, ні ми-батьки, що обираємо книжку для прочитання на ніч, ніколи не зможемо простежити наслідки. Аж поки хтось, як я, не зізнається: я досі мрію літати й не хочу дорослішати, я боюся великого Нага й почуваюся винною у загибелі Бога, особливо коли купую рахат-лукум.
То як все-таки говорити з тими, кому скоро належатиме весь світ? Звідки в нас взагалі це право? Здається, я зрозуміла.
Іноді дорослі пишуть дорослі книжки, які самі хотіли би прочитати, — це зазвичай хороші дорослі книжки. Іноді дорослі пишуть дитячі книжки, які хотіли би прочитати своїм дітям, — це теж зазвичай хороші дитячі книжки. А іноді дорослі пишуть дитячі книжки, які вони хотіли б, аби хтось прочитав їм тоді, коли вони ще були дітьми. Обов’язково тоді, бо тепер — можливо, вже пізно. І це зазвичай книжки на кшталт Маленького Принца, саги про Мумі-тролів або Гаррі Поттера.
Напевно, треба вчитися наново золотого правила: говори з дитиною так, як хотів би, щоб колись говорили з тобою. І писати треба теж так — ніби для далекого малого себе. І навіть попри свій вік сподіватися обережно на ефект Пітера Пена, який виправить щось там, далеко, в маленькій тобі. А що як він подорослішає нарешті, твій власний, такий легковажний і дуже самотній Пітер?
Я хочу навчитись так говорити. Здається, мені заважає шипіння Нага.
Та, можливо, так і треба почати нову історію, просто й чесно: «Жила собі боязка казкарка. Вона мріяла придумати таку казку, яка виправила б усе на світі».
Все — звісно, не вийде. В кінці чарівний лев поверне казкарку в дитинство (попри те, що вона й досі іноді купує рахат-лукум) — ще раз послухати, як бабуся терпляче читає їй ту саму казку на ніч…
Ефект Пітера Пена працює тільки для справжніх дітей. Піду поговорю з сином. Говоритиму дуже тихо — все одно найдовша луна, як поламаний гучномовець, встановлений у майбутньому, підсилюватиме окремі мої слова. Хоч би правильні, хоч би найважливіші.
Вікторія Амеліна 20.06.2016