The Peter Pan Effect
My grandmother had to read Peter Pan out loud to me more than thirty times. No, I understood everything the first time, I just loved the book so much – I can’t even remember why. But it doesn’t matter anymore. It’s just that, like Peter, I seem to have refused to grow up, and for some reason I write stories from the point of view of boys too often. Wendy was too unconvincing, and my childhood in Lviv in the nineties was more like a pirate island than a good English home.
There were, of course, other favourite children’s books: “The Lion, the Witch and the Wardrobe” by C.S. Lewis, where the fairy-tale Christ the lion sacrificed himself for the sake of a boy who was tempted by sweets. I was very fond of sweets, I was that boy.
There was also a record with “Ricky-Ticky-Tacky”, and I was and, perhaps, still am inside a timid mouse, Chuchundra. Scary, somewhere nearby, Nag hisses. Can’t you hear it?
Although, in the end, good authors of children’s books always left me a choice. I could have been Wendy, not Peter, who would return home and grow up; I could have been brave Ricky-Ticky-Tacky, not Chuchundra; I could have chosen who I wanted to be at that age.
And it was, of course, not only the words that invisible authors of children’s literature wrote for me, but the reality was all around me – my own childhood, which looked like an island and did not look like home, the random (or deliberate) words of adults, songs from the radio and news from the TV that was always on. But if no editors filter the news specifically for children, and of course no one filters their whole life for children, then children’s books, cartoons, and films remain in a strange, perhaps too responsible role…
A couple of years ago, when asked if I would ever write for children, I used to say no. Because how do you talk to them? With them? With those who will own the whole world when, objectively, I will own only the remnants of my old world and I will actively search for them – in the melodies that were hits until recently, in old photographs and in the mirror – without success, of course.
And now, as my first children’s book comes out, I imagine that about three thousand children will be told my little quiet story by the voices of those whom these children trust above all else – parents, grandparents – in the voices of those whom they trust most. A story originally intended for only one boy, with whom it is my duty to talk about an important matter – my son.
Here I should be happy as an author, but we already know that there is something of the timid mouse Chuchundra and the boy Edmund, who was responsible for the death of the lion, in me. And the thought of what a great responsibility it is to talk to other people’s children about important things, and in the voices of their parents, keeps running through my head.
It’s similar to the famous butterfly effect from Ray Bradbury’s science fiction story and the very real chaos theory. And here we really don’t need a fantastic Bradburyian opportunity to go back in time, a fictional danger of crushing someone from a series of scale-winged insects. We adults already live at the beginning of time – the beginning of our children’s time. In fact, we will live there forever, and our voices will sound in their heads when we are not even there anymore. You never know what the words are. In a book, you at least select them, weigh them, pour them from hand to hand, consult and say them several times to yourself before saying them out loud…
Because to speak to a person at the beginning of his time with the voices of his people, before going to bed, when everything said comes to life, is to change the future, no more and no less. To change the future in such an everyday way.
I can call it the Peter Pan effect. Someone else might call it the effect of the Little Prince, Hedgehog in the Mist, Grilyk or Mummy Troll.
Let’s put it this way: the younger the person you’re talking to, the louder and longer the word will echo.
I think that more experienced children’s writers have long understood this – they just don’t rush to scare us newbies.
But neither we writers, who put words into books, nor we parents, who choose a book to read at night, can ever see the consequences. Until someone like me confesses: I still dream of flying and don’t want to grow up, I’m afraid of the great Naga and feel guilty about the death of God, especially when I buy rahat lukum.
So how do we talk to those who will soon own the whole world? Where do we even get this right? I think I understand.
Sometimes adults write adult books that they would like to read themselves, and they are usually good adult books. Sometimes adults write children’s books that they would like to read to their children, and these are usually good children’s books too. And sometimes adults write children’s books that they wish someone had read to them when they were children. It must be then, because now it may be too late. And these are usually books like The Little Prince, the Moomin saga or Harry Potter.
I guess I need to relearn the golden rule: speak to your child as you would like to be spoken to. And you have to write in the same way – as if for a distant little self. And even despite your age, you have to hope cautiously for the Peter Pan effect, which will fix something there, far away, in the little you. And what if he finally grows up, your own Peter, so frivolous and very lonely?
I want to learn to speak like that. I think I’m being disturbed by Naga’s hissing.
But maybe it’s time to start a new story, simply and honestly: “Once upon a time there was a timid storyteller. She dreamed of inventing a fairy tale that would fix everything in the world.”
Of course, it won’t work. In the end, a magic lion brings the storyteller back to her childhood (even though she still sometimes buys rahat lukum) – to listen to her grandmother patiently read her the same bedtime story once again…
The Peter Pan effect works only for real children. I’m going to talk to my son. I’ll speak very quietly – anyway, the longest echo, like a broken loudspeaker installed in the future, will amplify my individual words. At least the right ones, even the most important ones.
By Victoria Amelina 20.06.2016
Ефект Пітера Пенa
Моя бабуся мусила читати мені вголос про Пітера Пена більш ніж тридцять разів. Ні, я все зрозуміла з першого разу, просто дуже любила цю книжку — вже навіть і не можу згадати, за що. Але це уже й неважливо. Просто, здається, я, як Пітер, відмовилася дорослішати, і чомусь надто часто пишу історії від імені хлопців. Венді ж була надто непереконливою, та й моє дитинство у Львові дев’яностих більше нагадувало піратський острів, аніж добрий англійський дім.
Були, звісно, й інші улюблені дитячі книжки: «Лев, чаклунка та шафа» К.С. Льюїса, де казковий Христос-лев жертвував собою заради хлопчика, що спокусився солодощами. Я дуже любила солодощі, я була саме тим хлопчиком.
Ще була пластинка з «Рікі-Тікі-Таві», й я була і, можливо, залишилася всередині боязкою мишею Чучундрою. Страшно, десь поруч шипить Наг. Ви не чуєте?
Хоча, зрештою, добрі автори дитячих книжок вибір мені завжди залишали. Я могла бути не Пітером, а Венді, що повернеться додому та подорослішає, я могла бути не Чучундрою, а сміливим Рікі-Тікі-Таві, я, в тому віці, могла ще обрати, ким бути.
І річ, звісно, не лише в словах, які писали для мене невидимі автори дитячої літератури, довкола ж була реальність — оце моє власне дитинство, схоже на острів і не схоже на дім, випадкові (або навмисні) слова дорослих, пісні з радіоточки й новини з вічно увімкненого телевізора. Але якщо новини спеціально для дітей жодні редактори не фільтрують і, звісно ж, ніхто не фільтрує для дітей ціле життя, то дитяча книжка, мультфільм, кіно залишаються в якийсь дивній, можливо, надто відповідальній ролі…
Ще пару років тому на запитання, чи напишу колись для дітей, я відповідала відмовками. Бо як говорити з ними? З самими ними? З тими, кому належатиме весь світ тоді, коли мені, об’єктивно, належатимуть лише рештки мого, старого світу і я активно шукатиму їх — у мелодіях, які ще недавно були хітами, у старих фотографіях і у дзеркалі — звісно, без успіху.
І тепер, коли виходить моя перша дитяча книжка, я уявляю: приблизно трьом тисячам дітей голоси тих, кому ці діти довіряють понад усе, — батьків, бабусь, дідусів — розкажуть мою маленьку тиху історію. Історію, призначену спочатку лише для одного хлопчика, говорити з яким про важливе мій обов’язок, — мого сина.
Тут би радіти як авторці, але ж ми вже знаємо, є в мені щось від боязкої миші Чучундри й хлопчика Едмунда, винного в загибелі лева. І невідв’язна думка про те, яка це велика відповідальність — говорити з чужими дітьми про важливе та ще й голосами їхніх батьків, усе крутиться в голові.
Це схоже на знаний ефект метелика з фантастичного оповідання Рея Бредбері й цілком реальної теорії хаосу. І тут справді не потрібна фантастична бредберівська можливість повернуся в далеке минуле, вигадана небезпека розчавити когось із ряду лускокрилих комах. Ми, дорослі, й так живемо на початку часів — на початку часів наших дітей. Ми насправді будемо жити там вічно, і голоси наші звучатимуть у їхніх головах, коли нас уже навіть не буде. Ніколи не знаєш, які саме слова. В книжці їх хоча б добираєш, зважуєш, пересипаєш з долоні в долоню, радишся і проговорюєш кілька разів про себе, перш ніж промовити вголос…
Бо говорити з людиною на початку її часів голосами її людей, перед сном, коли все сказане оживає, — це, не більше й не менше, змінювати майбутнє. Отак буденно змінювати.
Я можу назвати це ефектом Пітера Пена. А хтось назве ефектом Маленького Принца, Їжачка в Тумані, Грайлика або Мумі-троля.
Сформулюємо цей ефект так: чим молодша людина, з якою говориш, тим гучніше і довше відлунюватиме слово.
Я думаю, більш досвідчені дитячі письменники давно вже це зрозуміли — просто не поспішають лякати нас-новобранців.
Але ні ми-письменники, що складаємо слова у книжки, ні ми-батьки, що обираємо книжку для прочитання на ніч, ніколи не зможемо простежити наслідки. Аж поки хтось, як я, не зізнається: я досі мрію літати й не хочу дорослішати, я боюся великого Нага й почуваюся винною у загибелі Бога, особливо коли купую рахат-лукум.
То як все-таки говорити з тими, кому скоро належатиме весь світ? Звідки в нас взагалі це право? Здається, я зрозуміла.
Іноді дорослі пишуть дорослі книжки, які самі хотіли би прочитати, — це зазвичай хороші дорослі книжки. Іноді дорослі пишуть дитячі книжки, які хотіли би прочитати своїм дітям, — це теж зазвичай хороші дитячі книжки. А іноді дорослі пишуть дитячі книжки, які вони хотіли б, аби хтось прочитав їм тоді, коли вони ще були дітьми. Обов’язково тоді, бо тепер — можливо, вже пізно. І це зазвичай книжки на кшталт Маленького Принца, саги про Мумі-тролів або Гаррі Поттера.
Напевно, треба вчитися наново золотого правила: говори з дитиною так, як хотів би, щоб колись говорили з тобою. І писати треба теж так — ніби для далекого малого себе. І навіть попри свій вік сподіватися обережно на ефект Пітера Пена, який виправить щось там, далеко, в маленькій тобі. А що як він подорослішає нарешті, твій власний, такий легковажний і дуже самотній Пітер?
Я хочу навчитись так говорити. Здається, мені заважає шипіння Нага.
Та, можливо, так і треба почати нову історію, просто й чесно: «Жила собі боязка казкарка. Вона мріяла придумати таку казку, яка виправила б усе на світі».
Все — звісно, не вийде. В кінці чарівний лев поверне казкарку в дитинство (попри те, що вона й досі іноді купує рахат-лукум) — ще раз послухати, як бабуся терпляче читає їй ту саму казку на ніч…
Ефект Пітера Пена працює тільки для справжніх дітей. Піду поговорю з сином. Говоритиму дуже тихо — все одно найдовша луна, як поламаний гучномовець, встановлений у майбутньому, підсилюватиме окремі мої слова. Хоч би правильні, хоч би найважливіші.
Вікторія Амеліна 20.06.2016
